Чому не можна судити про людей за їхнім місцем роботи
Чому одна професія вважається престижнішою за іншу? І чи може ставлення до неї відбиватися і на людині? Блогерка, яка чотири роки працювала в McDonald’s, написала колонку про те, чому вона більше не судить про людей за їхнім місцем роботи.
Починаючи з 18, я провела 4 роки, працюючи в McDonald’s. Весь цей час спроби знайти «кращу» роботу були для мене провальними. Я втілювала собою все, чим звикли вважати працівників цієї сфери – ледачою та безініціативною. І весь час ці стереотипи нагадували про себе. Обличчя моїх друзів висловлювали розчарування, коли я згадувала, де працюю. Постійно звучали фрази з підтекстом: «Ти досі працюєш у McDonald’s?», «Я б ніколи зміг працювати там». Друзі мотивували прогуляти (адже це все одно не справжня робота).
І цей настрій передався мені. Я стала жахливою працівницею – повільною, незграбною та постійно обуреною цими обставинами. Я вирішила, що надто хороша для цієї роботи – начитана, здатна підтримати розмову, але не йшла, бо потрібні були гроші.
Але згодом моє ставлення змінилося. Я почала пишатися своєю роботою.
Мене зацікавило, чому робота в McDonald’s вважається непрестижною? Можливо тому, що я працюю на велику корпорацію? Але ж на співробітників того ж Starbucks дивляться інакше. Тому що їхній бізнес неетичний? А як же деякі відомі компанії з виробництва одягу, які використовують низькооплачувану працю нелегальних працівників?
Мабуть, все тому, що моя робота не потребує великого розуму? А як щодо, наприклад, продавців чи секретарів?
І тоді я зрозуміла. Це місце вважається придатним для тих, хто не здатний робити нічого іншого. Я помітила, що на більшість вакансій навіть початкового рівня не наймалися люди, які були схожі на тих, з ким я працювала. Серед них люди з обмеженими фізичними можливостями, надмірною вагою, ті, хто не відповідає стандартам краси, підлітки, люди іншого кольору шкіри. Але саме завдяки їм заклад тримався на плаву.
Тоді я поглянула на тих, хто працює в закладах типу Starbucks – здебільшого ці люди були схожі на мене. Їм було по 20 з невеликим, привабливі, худорляві. Якщо ви молоді, і у вас білий колір шкіри, то за роботу в McDonald’s ви напевно будете осміяні. Але, наприклад, жінка-емігрант середніх років навряд чи почує питання, коли планує знайти «справжню» роботу – тому що саме таку роботу призначають їм.
Мої друзі та моя сім’я жаліли мене не тому, що я працюю у сфері фастфуду – просто вони вважали, що я здатна на більше, і гідна «кращої» роботи. І я теж почала вважати себе кимось особливим.
Але потім я зрозуміла, що нічим не краща за своїх колег. Можливо, у мене розвиненіші інші навички для офісної роботи, ніж для фізичної. Але це не означає, що я талановитіша і гідніша за інших. Давно настав час зрозуміти, що праця буває різною, і якщо робота монотонна, це зовсім не означає, що вона не вимагає зусиль.
- Мені не вистачить витримки вистояти 20-годинну зміну, як моїм колегам, які хочуть бути впевненими, що їхній нічний клієнт не залишиться голодним.
- Я не така розумна, як наш менеджер, який перетворився на інженера і сам полагодив усі кавомашини, щоб не викликати механіка.
- Я не така дисциплінована, як ті, хто зміг підрахувати необхідну кількість продуктів на тиждень, знаючи, що їм влетить не тільки від начальства, а й склянкою від незадоволеного клієнта. Мені б терпіння не вистачило.
Це все навички. І якщо ви вважаєте себе кращими лише тому, що працюєте продавцем або секретарем, то помиляєтеся.
Мій досвід роботи в McDonald’s був безцінний. Так, я більше ніколи не готуватиму фастфуд, але зрозуміла дещо важливіше. Я більше ніколи не буду такою зарозумілою, щоб знецінювати людей щодо їхньої роботи. Я ніколи не переноситиму свою неприязнь до компанії на її піхотинців. У мене розвинулася емпатія.
І я не розумію тих, кого бентежить цей пункт мого резюме.
Оригінал: Huffpost
