На перший погляд, дивно, що власні провини здаються нам менш неправильними, ніж чужі.
Ймовірно, це пояснюється тим, що ми знаємо всі обставини, що привели до них, і тому залишаємо собі те, чого не прощаємо іншим. Ми намагаємося не думати про свої недоліки, а коли буваємо до того змушені, легко знаходимо їм виправдання. Швидше за все, так і слід робити: адже недоліки – частина нашої натури, і ми маємо приймати погане в собі поряд із добрим.
Але інших ми судимо, виходячи не з того, які ми є, а з якогось уявлення про себе, яке ми створили, виключивши з нього все, що вражає наше самолюбство.
Візьмемо елементарний приклад: ми обурюємося, викривши когось у брехні; але хто з нас не брехав, і до того ж сотні разів?
Ми засмучуємося, виявивши, що люди слабкі й дріб’язкові, нечесні чи самолюбні, розпусні, гордовиті чи нестримні.
Я не бачу особливої різниці між людьми.
Всі вони – суміш великого і дрібного, чеснот і пороків, шляхетності та ницості.
В інших – більше сили характеру або більше можливостей, тому вони можуть дати більше свободи тим чи іншим своїм інстинктам, але вони потенційно однакові.
Сам я не вважаю себе ні найкращим, ні гіршим за більшість людей, але я знаю, що, якщо я розповім про всі справи, які зробив у житті, і про почуття, які народжувалися в голові, мене вважали б виродком.
Мені незрозуміло, як у людей вистачає духу засуджувати інших, коли їм варто лише озирнутися на власні думки.
Автор: Сомерсет Моем
