Одна мудра людина, з якою я зіштовхнулась, почавши свою діяльність в сфері гостинності, сказала: «Працюючи в туризмі, ми всі стаємо рівними, забуваємо про релігії, національності, соціальний статус та інші відмінності».
Зізнатися чесно, я тоді подумала, що він лукавить. Все-таки працюючи з людьми з різних країн, через якийсь час починаєш помічати «особливості»: як представники певної національності ведуть бізнес, чи як гості з конкретної країни поводять себе, маючи на меті добитися чогось безкоштовно.
А потім була робоча поїздка, яка змінилабагато в моєму сприйнятті світу.
Казковий острів Маврикій… Які асоціації у вас виникають у свідомості, коли ви чуєте ці слова? Теплий пісочок кольору слонової кістки, високі пальми, готелі найкращих світових мереж та нереально чиста блакитна вода океану. Я ж перед поїздкою думала про те, що мені доведеться супроводжувати в інформаційному турі групу успішних людей: директорів агентств, які, здається, бачили вже весь світ, і спілкуватися з керівниками шикарних готелів – з ідеальною освітою, вишуканими манерами і солідними рахунками в банках. Мені був 21 рік, і я страшенно боялась не відповідати їм.
Насправді виявилося, що моя група не знає ні англійської, ні французької, бояться, якщо чогось не знають, і в чужій країні поводяться як діти, потребуючи моєї допомоги в дрібницях. На всіх ділових обідах-вечерях з готельєрами, які тривали стандартно години три, мені доводилося бути сполучною ланкою між групою та партнерами, які нас приймали.
Керівник одного із найкращих готелів залишив величезний слід у моїй пам’яті. Його з упевненістю можна назвати «дитям світу». Народився в сім’ї дипломатів, жив і працював у Швейцарії, Марокко, Сінгапурі та Аргентині, володіє досконало англійською, французькою, арабською, іспанською, німецькою та китайською мовами. Отримав освіту в одній з найкращих шкіл готельної справи і заслужив на повагу у своїй сфері діяльності. Ця людина стала мені найкращим співрозмовником, немов сусідський хлопчик, знайомий із пелюшок.
Насамперед він вибачився за те, що не знає нашої мови, і це може завдати дискомфорту його гостям. Він дізнався, що я вивчаю французьку, і був щиро радий, адже це його рідна мова. У той момент мої комплекси через те, що мої знання мови далекі від ідеалу, і я можу зробити помилку (найбільший страх під час уроків іноземної у школі, правда?), зникли. Мій співрозмовник постійно питав, про що говорить гурт, чому сміється, і я намагалася пояснити наш гумор. Він розповів, що йому подобається у кожній із країн, де йому довелося побувати, чого навчився у кожного народу. Що він не п’є напої, міцніші за вино, не курить, рідко їсть м’ясо, у вільний час займається кайт-серфінгом та грає в гольф, і часом на острові йому буває нудно. Щира жива людина, яка теж має приводи для смутку і сором’язливості.
Здавалося, ми знаємо одне одного вічність і говоримо однією мовою. Я почувала себе цікавим співрозмовником, адже наша розмова була дуже душевною, попри різницю у віці, досвіді, культурному та соціальному статусі.
У той момент я зрозуміла секрет його успіху: показувати людям краще, що в них є, а не викликати страх, образу чи заздрість – найкращий спосіб прив’язати людину до себе. Адже, кожному з нас хочеться почуватися рівними з людьми, які викликають повагу, відчувати легкість і гармонію у спілкуванні замість недовіри, а головне – рости у своїх очах.
Однопланетяни – спецпроєкт блогу. Подорожі світом, який пізнається в людях.
Автор: Катерина Ярошенко
